Зимовий бал

На сонну землю срібна ніч лягає,

Шепочуться у синій темряві зірки.

Сніжинки, взявшись за руки, співають.

Все замело—і жодної дороги не знайти.

Тонкими пальцями рогатий молодик

За темноокий небосхил вчепився.

Аж ось його зриває крижаний потік-

То пелехатий вітер розлютився.

Він погасив зірок замріяні свічки,

Схопив за талію білявку-хуртовину,

Руками дужими їй розтріпав стрічки,

Щалено засміявсь, не відчуваючи провини.

І загуло, і заревло, і засвистіло.

І ні людей, ні хат—лиш білий океан.

Зима-цариця наказала буревію

Морози і вітри покликати на бал!

Зима

Ти за вікном сама ідеш,

Кружляючи неначе в танці.

Свій дім ніколи не знайдеш,

Припиниш цей танок лиш вранці.

Тобі не треба теплоти,

Самотність більш тебе не згубить,

Ти звикла вже до самоти,

Але тебе хтось теж полюбить.

В очах твоїх згасає день,

А сльози наче білі зірки.

Не прожени кохання геть,

Твоє життя не буде гірким!