 Закликання весни
У своїх легендах і казках український народ створив світлий образ
Весни-дівчини з вінком квітів на буйних косах, що «десь у садочку шиє
сорочку, а інколи й у вигляді молодиці, що вже має або повинна мати
дочку:
Ой весна, весна та весняночка,
й де ж твоя донька, та паняночка...
Вона, ця вродлива дівчина чи молодиця, володіє величезними скарбами,
від неї люди із давніх-давен щороку сподіваються щедрих дарів, а тому й
виглядають її вранці, до схід-сонця: вибігають на горби, стають на
воротях, лізуть на дах домівки — і запрошують, закликають її піснями:
Ой весна, весна та весняночка,
Ой де ж твоя донька, та паняночка...
Принеси нам збіжжя,
Прийди, весно, прийди,
Прийди, прийди, красна,
Принеси нам красок (квітів).
Тут же допитуються й про дари й отримують відповідь:
Ой весна красна, що нам винесла?
Ой винесла тепло і добреє літечко!
Малим дітонькам побіганячко,
Старим бабонькам посіданнячко,
Красним дівонькам на співаннячко,
А господарям на роботячко.
Але й те, що виглядають та закликають весну, що сподіваються від неї
дарів, теж не залишаються в боргу перед нею: вони приносять їй
жертви-подарунки. «Діти носять у руках зроблену з дерева ластівку,
ходять із нею від хати до хати й прославляють наступаючу весну: «На
«сорок мучеників» печуть із тіста пташок на честь жайворонків, що тоді
вилітають із вирію». Жінки на цей день закінчивши ткати своє полотно,
виходять із шматком його в поле, уклоняються на всі боки і, повернувшись
обличчям до схід-сонця, кажуть: «Ось тобі, мати-весно, нова обновка!»
Після цього розстеляють кусень полотна, кладуть на нього пиріг і йдуть
геть з надією, що льон і коноплі цього літа вродять добре..."
Закликання весни, символу життя, поєднане із вигнанням зими — смерті.
Наші предки обожнювали воскресіння Природи й вірили, що з нею
пробуджуються, виходять «на цей світ», розважаються і бенкетують разом
із живими душі померлих родичів. До речі, птахи — провісники весни, що
за уявленнями наших предків її приносили на своїх крилах із вирію —
царства вічного літа, уявлялися втіленням душ померлих, посередниками
між небом і землею, світом цим і потойбічним. Два споконвічні контрасти:
світло й темрява, тепло й холод, радість і смуток... Але за
справедливим законом життя кінець породжує початок, світло перемагає
темряву, радість розвіює смуток, тепло перемагає холод.
Обретіння
9 березня вшановується свято на честь першого (IV ст.) і другого (452р.) віднайдення (обретіння) голови Івана Предтечі.
Свято «обретіння» стало називатися в народі «обертіння». У зв'язку із
цим в народі кажуть, що в цей день «чоловік до жінки обертається, і
птахи обертаються з вирію». «Обертаються до нас головами, збираються
летіти до нас». «На обретіння прилітають із вирію птахи; це святий Іван
чудом своєї голови повертає їх назад
додому».
Селяни по жайворонках ворожать на врожай: якщо жайворонки летять високо
над землею, то це вони «до Бога летять молитися» — буде врожай на
збіжжя. Якщо ж вони летять над землею низько, то це вони «загубили ціп
по дорозі» — буде неврожай.
Коли діти побачать диких гусей, то підкидають угору солому й гукають:
«Гуси, гуси, нате вам на гніздечко, а нам на здоров'ячко!» або «Гуси,
гуси, вам на гніздо, ша на на тепло!» Цю солому матері збирають і
кладуть
на гніздо під квочку — «щоб курчата водились».
Ранньою весною повертається з вирію і чорногуз. У народі вірять, що
господарство, в якому є гніздо чорногуза, є щасливим і забезпеченим від
пожежі: «Чорногуз хату від лиха береже», — кажуть селяни на Херсонщині.
Руйнувати гніздо цього птаха — великий гріх, та й небезпечно, бо «хто
зруйнує гніздо боцюна, у того хата згорить», — кажуть на Поділлі.
День Євдокії
14 березня — день преподобної мучениці Євдокії, у народі св. Явдохи, яка була страчена за християнську віру близько 160—170 рр.
За існуючими повір'ями, саме цього дня з першою ластівкою з вирію
з'являється до нас весна. Побачивши ж, діти брали у жменю землі, кидали
їм услід і говорили: «На тобі, ластівко, на гніздо!» — це
щоб швидше весна приходила. Побачивши вперше цю пташку, діти в ластовинні
поспішали попрохати: «Ластівко, Ластівко, на тобі веснянки, дай мені
білянки!» Господині миті брали до рук грудку землі й кидали її на город
зі словами: «Кріп сію!» На тому місці, де вона
падала, мав зійти кріп.
«Ластівки вилітають — погоду обіцяють!» — каже народне прислів'я.
Господарі, що вже думають про посіви ранніх ярових зернових культур, по
ластівках угадують народу: «стеляться» ластівки над землею — буде
погода, можна вже сіяти овес; «бояться» ластівки землі — ще буде
негода. При цьому має значення й кількість ластівок, бо ж, як відомо,
«одна ластівка ще весни (погоди)
не робить».
Якщо в цей день хуртовина, то селяни кажуть: «Явдоха хвостом крутить — буде пізня весна!»
День 40-ка мучеників
22 березня — день пам'яті 40 мучеників Севастійських — ревнителів
християнства, які прийняли мученицьку смерть біля озера Севан. «На сорок
святих» (або ще «на сороки»), за звичаєм, пекли 40 пампушок або пирогів
із пісною начинкою: капустою, квасолею, сушеней та ін. До цього дня
готували й спеціальне обрядове печиво у вигляді птахів, так званих
«жайворонків» або «сорок». «Жайворонки, прилетіте, весну-красну
принесіте!» — вигукували діти, підкидаючи вгору спечених мамами
пташечок,— за повір'ям, ці тістяні жайворонки мали прикликати з вирію
своїх пернатих родичів разом із весняним теплом. Інколи в «жайворонку»
запікали монетку, і тоді той із родини, кому вона дісталась, вважався
щасливим. Монетку зашивали йому в сорочку й відтепер доручали
відповідальну роботу: засівати ниву, засаджувати город, щоб добрий був
урожай.
«На сорок святих» сорока приносить 40 паличок для гнізда», «На сороки— сорока іменинниця,» — казали в народі.
На Переяславщині в цей день дівчата варили 40 вареників І частували хлопців — «щоб мороз любисток не побив».
Ще має бути заметено 40 закутків, і сорока морозів можна сподіватися.
Хрестя
«Якщо в цей день у полі над сівачем заспіває жайворонок, буде добрий
урожай на збіжжя. А як жайворонки літають низько над землею і не
співають, — жди посухи». «Щоб нива не заростала бур'яном, треба, ідучи на
сівбу, одягнути ту сорочку, в якій ішов до сповіді та
причастя».
У деяких селах Лівобережжя закопували в землю череп'яний посуд із
свяченою водою — «щоб посухи не було». У селах Чернігівщини закопували
шматки полотна, яке лежало в церкві на плащаниці — «щоб був добрий
урожай на збіжжя».
День Олексія
30 березня день святого Олексія, чоловіка Божого. Залишивши замолоду батьківський
дім, св. Олексій став проповідником і праведником, живучи, як жебрак, на
паперті. В народі це свято називають «теплого Олекси» й пов'язані з ним
повір'я і прикмети, в яких відбився народний досвід спостереження
природи.
За повір'ям, вівсянка починала співати саме в день «теплого Олекси».
Цього дня ворожать; тепла сонячна погода обіцяє на врожай, достаток і
мед. Якщо ранок ясний, бджолині рої з вуликів будуть виходити ранками, а
як вечір ясний, рої будуть виходити вечорами. Для того, щоб вродила
ярова пшениця потрібно на Явдохи Сорок Святих і «теплого Олекси»,
вийшовши із церкви йти до комори й вибирати найкращі зерна для посіву:
«вродить добре і буде чисте, як золото».
Благовіщення
7 квітня вшановується свято Благовіщення Пресвятої Володарки нашої
Богородиці й Пріснодіви Марії. В основі цього свята лежить євангельське
свідчення про те, як Архангел Гавриїл приніс Діві Марії благу вість
(добру, радісну звістку), що вона в недалекому майбутньому народить Сина
Божого — Ісуса Христа.
На це свято
не можна працювати. У народі із цього приводу кажуть, що «в цей день
навіть птах не в'є свого гнізда». «Зозуля тому й несе яйця в чуже
гніздо, що колись робила кубло в день Благовіщення». «Усе, що народиться
в цей день — погано ростиме, бо від благовісного теляти добра не
ждати». «Благовісне яйце під квочку не кладуть».
Бог благословляє в цей день рослини, й усе починає рости. Цвітуть перші весняні квіти: проліски, первоцвіт, ряст, сон-трава...
День Руфа
21 квітня — день вшанування пам'яті одного із 70 апостолів, вибраних
Ісусом Христом і посланих Ним на проповідь, єпископа із грецького міста
Фіви Руфа, який прийняв за це жорстокі страждання й був замучений.
«На Руфа» все із землі рушиться: і трава, і всяка зелень, і все, що
посіяно і посаджено в цей день, піде рости вгору. І всяка гадина полізе з
землі, а птиця полетить із вирію». Так говорять про святого Руфа на
Слобожанщині.
Але головною ознакою цього дня, за народним повір'ям, є те, що на Руфа
не можна ходити в ліс, бо там повзають гадюки, і вони дуже кусливі в цей
день, бо це їхній день».
У неділю за тиждень до Великодня вшановується свято Вхід Господній в
Єрусалим. Коли Ісус Христос їхав у місто на ослі, то жителі міста, які
зустрічали його, встеляли перед ним дорогу пальмовим гіллям.
Господарі, повертаючись із церкви із посвяченою вербою, до хати не
заходили, а відразу ж садили на городі по кілька гілок або у полі, «щоб
росла Богові на славу, а людям на вжиток», а решту несли до хати і
ставили на покуті.
Якщо, увійшовши до хати, заставали когось, хто проспав заутреню, то били такого посвяченою вербою, примовляючи:
Не я б'ю —верба б'є,
За тиждень Великдень,
Недалечко червоне яєчко!
Молоді хлопці та дівчата граючись лупцювали одне одного вербою ще й біля церкви, а потім по дорозі додому, а б'ючись примовляли:
Будь великий як верба,
А здоровий, як вода,
А багатий, як земля!
Посвяченій вербі приписується магічна сила.
Великдень
У давнину була поширена в Україні легенда, згідно з якою Спаситель
воскреснувши посадив у підземелля під скелею, де він був похований,
головного сатану Вельзевула, наказавши йому гризти залізні двері, замки,
ланцюги: усіх по 12. Старається, гризе нечистий, знаючи, що як
вправиться до Великодня, — настане кінець світу. Ось лишився останній
ланцюг, ще мить — упаде й він, і тут... задзвонили в церкві дзвони,
заспівали люди «Христос воскрес!», і поновилися всі перепони, починає
він роботу спочатку. А як настане такий час на землі, що люди
перестануть співати й вітати одне одного словами «Христос воскрес!»,—
впаде останній ланцюг, вирветься сатана на волю, й буде кінець світу».
Так визначив для себе наш народ важливість Великодня — свого найбільшого
свята.
Великдень в Україні — це ще й свято весняного воскресіння, оновлення
природи, що відзначалось у день весняного рівнодення ще за часів
язичництва.
Другий тиждень після Великодня називається «поминальним», або Хоминим
(Фоминим, Томиним) тижнем: починається цей тиждень Хоминою неділею — на
честь апостола Хоми (Фоми) — невіруючого, який не повірив, що воскрес
Христос до тих пір, поки не побачив і не переконався особисто. Із-за
цього існує ще й інша церковна назва цього дня — Антипасха. Називається
він ще Радуниця, Радониця, Радовниця, Радунець. На Поділлі й Волині він
називається «Гробки», «могилки», на Лівобережжі — «бабський Великдень»,
на Херсонщині — поминки. По всій Україні поширена церковна назва
Проводи. У стародавніх слов'ян Радуницею (або «весняною радістю»)
називався, ймовірно, цілий цикл весняних свят — час поминання мертвих. У
сиву давнину в наших предків відбувалась урочиста тризна із
жертвоприношенням на честь померлих.
Весняні обряди у давнину, очевидно, ще більш багаті й різноманітні
змістом, ніж новорічні, збіглися із Великим постом, який знаходився у
великім контрасті з весняною «радістю». Внаслідок цього деякі обряди
були приурочені церквою до Великоднього тижня.
Згідно з давнім народним повір'ям, покійники радіють, коли їх поминають
добрим словом живі родичі та ще й приходять до них на їхні могили.
Пізніше, вже після введення християнства, Радуниця відзначалася лише
один день — на другу неділю після Пасхи.
Для проводів немає якогось одного, чітко визначеного дня, — цей день
кожного року призначав священик. Таким днем може бути будь-який день
поминального тижня.
Красна гірка
5 травня, напередодні Юрієвого дня, відзначалося у давнину свято Красної
Гірки, або Красної Лелі, саме тоді, коли, за спостережливим оком
старожитніх природолюбів, починав цвісти ясен, а ще такі дерева, в яких
цвіт і листя з'являються водночас. Щодо Красних Гір, то в Україні ще й
досі зберігаються старі урочища, здебільшого високі горби з такою
назвою, яку отримали від «красної» весни, від «красних», тобто красивих
горбів, узгір'їв, які першими вкриваються травою під променями яскравого
весняного сонця. На цих гірках, власне, й відзначалось свято: грали в
народні ігри, співали пісень, танцювали, водили хороводи.
Існувало повір'я, що на Красній Горі ховаються духи чоловічої статі:
упирі, перелесники, характерники, відьмаки, на противагу горі Лисій, де у
трав'янистому схові вільно велося відьмам, чарівницям, мавкам та
русалкам. Духи грілися біля вічних вогнів «красних» дерев і справляли
шабаші на Радуницю — Проводницю, Красну Гірку та Навин день. Перун часто
у дерева, зокрема дуби, пускав вогняні стріли — блискавки. Про таке
дерево казали: «красне» або «Перунове». Його вважали священним, міченим
рукою бога і боялися: «Огонь святий мститься, як Його не шануєш», «З
вогнем не жартуй», «Біда, а гріх гасити» (це коли щось загориться від
блискавки), «На вогонь гріх плювати, гріх і лаяти, проклинати, бо буде
біда!»
До «Перунового дерева» приходили всім родом зі старійшинами на чолі
співати хвалу Богові першого весняного грому, воєводі війська небесного.
Тут юнаки показували силу, а звідти їх проводжав Перун до січі
кривавої. Ось чому Красні Гори рясно вкриті горбками
ратних могил.У цей день по всій Україні проводилися різноманітні ігри: «горюдуба», або «горю-горю-пень», «Леля», «мости» та інші.
День Юрія
6 травня відзначається свято, встановлене на честь святого
великомученика і побідоносця Юрія (Георгія), який прийняв мученицьку
смерть за християнську віру в 303 році.
Юрій вважається покровителем хліборобства й скотарства тому і свято у
нашого хліборобського населення завжди було у великій пошані. Ім'я
святого лицаря Юрія зустрічається у багатьох українських піснях,
переказах та легендах.
Згідно з стародавнім народним віруванням, у цей день «весна сходить на
землю»: з'являються перші сходи ярових, оживають озимі посіви, зеленіють
гаї й сади. Роса в цей день має цілющу властивість.
У давнину люди вранці цього дня, ще до схід сонця, збирали росу і
промивали нею хворі очі, дівчата вмивалися — «на красу», старші люди
мочили голову, — «щоб не боліла», а господині кропили цією росою домашню
птицю, — «щоб плодилися». Та найголовніша подія, яка в цей день
відбувалася — це вигін худоби на Юр'єву росу, і ця подія пов'язувалася
із цілим рядом магічних актів, які здійснювалися для того, щоб «очистити
свійських тварин від усього злого і примусити те зло увійти в якийсь
сторонній предмет, або випалити його вогнем і тим самим забезпечити
худобі щасливе перебування на пасовищі.
Згідно з народними прикметами, в день св. Юрія починає співати соловейко та вперше кує зозуля.
У народі кажуть, що «як закує зозуля на голий ліс, то буде нещасливий
рік і для людей і для худоби», «як хто вперше, почувши зозулю, має гроші
в кишені, то матиме їх цілий рік».
Дівчата займаються гаданням. Почувши зозулю, дівчина запитує:
«Зозуленько, зозуленько, чи довго я буду в батька?» Якщо зозуля більше
не куватиме, а здійметься й полетить, то це знак, що дівчина цього року
заміж піде. Якщо ж почне кувати, то скільки разів «прокукує», стільки й
років має чекати дівчина свого весілля.
Якщо при першому громі підперти спиною дерево, стіну, ворота тощо, то не
буде боліти спина. Дівчата, почувши перший грім, бігли до річки,
вмивалися й витиралися чим-небудь червоним, щоб бути красивими й
багатими. Крім цього, дівчата намагаються впіймати перше гусеня й труть
ним легенько обличчя, вірячи, що зникнуть веснянки.
День Миколи
22 травня відзначається свято на честь перенесення мощей Святителя і Чудотворця Миколи із Лікії до італійського міста Бар.
Колись у цей день господарі виводили коней у поле на першу пашу і з цієї
нагоди на майдані, в центрі села, священики служили молебні та кропили
коней свяченою водою. У полі вершники їздили верхи, «щоб нечиста сила
коней не мучила».
Із цим звичаєм — уперше виводити коней на пашу - існує декілька народних приказок:
«Прийшов Миколай — коней випасай»;
«Юрій з теплом, а Микола з кормом»;
«Святий Юрій пасе корів, а Микола коней».
Із цього дня в Україні починали стригти овець і сіяти гречку, а звідси й приказка: «До Миколи не сій гречки і не стрижи овечки!»
День Симона Зілота
23 травня вшановується свято встановлене на честь апостола Симона Зілота
(одного із дванадцяти), який прийняв мученицьку смерть (розп'ятий на
хресті).
У цей день ходять по лісах, збираючи лікарські рослини. У народі
гадають, що Зілот дає цілющу траву і порядкує рослинами.
На 40-й день після Пасхи відзначається двунадесяте свято Вознесіння Господнє.
Цього дня на Єлеонській горі поблизу Єрусалима Христос на очах у своїх
учнів знісся на небо (Лука, 24, 50, 53; Діяння 1, 9—13). В усіх
християнських церквах відбувається із цього приводу урочиста служба.
В європейській народній традиції до Вознесіння приурочували обряди,
пов'язані з охороною посівів (англійці, німці, болгари), свійських
тварин (італійці, чехи). В Україні на Вознесіння (Вознесення, Вшестя,
Знесення, Піднесення) також виконувались певні дії
землеробсько-магічного спрямування. На ровенському й волинському Поліссі
цього дня належало «заполювати льон» — щоб добре ріс, «підносився»
вгору. В окремих Районах Чернігівщини та Сумщини під Вшестя пекли (іноді
просто на вулиці) такі собі млинці «христові онучки» (від слова
«онуча»), з якими ходили в поле («щоб добре росло жито») або на
кладовище — поминати померлих. Усе це мало допомагати хлібові
підніматись угору (слідом за Христом), вселяло надію на вознесіння на
небо душ предків.
Трійця
На 50-й день після Великодня, свята воскресіння Христового, — весь
християнський світ відзначає Трійцю (П'ятидесятницю) — одне з провідних
свят церковного календаря.
У християнстві свято П'ятидесятниці сформувалось у IV ст., після
прийняття церквою догмата про трійцю — існування єдиного Бога у трьох
іпостасях. «Ідіть, научайте всі народи, хрестячи їх в Ім'я Отця, і Сина,
і Духа Святого» (Матвія, 28, 19) — так наставляв своїх учнів Христос
невдовзі після свого воскресіння. І, згідно з Біблією, у день
єврейського свята Шавуот — П'ятидесятниці зійшов на апостолів з неба дух
святий і пішли вони між народи, «говорячи іншими мовами, як дух їм
провіщав» (Діяння, 2, 1—4).
Святкування Трійці у європейських народів ввібрало обряди кінця весни —
початку літа, які побутували у них раніше. Ці свята рослинності,
засновані на вірі в магічну силу зела та квітів, дуже любила молодь. Їх
відзначали з піснями, танцями, розвагами. Це викликало осуд
протестантського, католицького, православного духовенства: їх синоди
приймали відповідні ухвали.
Трійця, зелена (клечальна, гряна) неділя, зелені святки — такі народні
назви цього циклу українських календарних обрядів, у якому представлені
всі моменти, характерні для аналогічних обрядів європейських народів. За
церковною традицією, перший день свята (неділя) — Духів день, другий —
власне Трійця. В Україні перед святом (духової, зеленої суботи)
прикрашали оселі зіллям. Гілками клена, липи заквітчували (клечали) хату
— над вікнами, дверима, господарські споруди, стромляли в землю гілки
на посівах жита. На подвір'ї, біля воріт ставили принесену з лісу
невеличку березу або осику. Долівку хати притрушували запашним зіллям:
лепехою (явгір, татарка — місцеві назви), любистком, на вікнах ставили
букети з чебрику, волошок, м'яти. Зелені святки — свято розквітлого
дерева, буйної зелені. За уявленнями слов'янина — язичника, зелена сила
лісу, дух дерева допомагали людині зміцнити здоров'я, вберегти господу
від лиха, сприяли врожаю. Саме як обереги клечання ставилося біля входу
(на дверях, вікнах, воротах). Осика мала віднаджувати відьом. Крім
цього, зрубану осичку вносили в клечальну суботу на ніч у хату, а ранком
дивилися: якщо листя залишалося зеленим, хоча й зів'ялим за ніч, — всі в
родині доживуть до наступної клечальної суботи; якщо ж листя почорніє,
то буде в оселі покійник.
Із зеленими святками в українців (так само і в болгарів, поляків, чехів) пов'язано багато повір'їв про русалок.
Вважалося, що впродовж тижня після Трійці (він називається русальним,
Русальницею) по землі ходять русалки. Колишні духи вологи й рослин із
прийняттям християнства перетворилися на «погань богомерзку».
Згідно з народною уявою, русалки — це дівчата або молоді жінки, які під
час купання втопилися. Русалки на віки відійшли від буденного земного
буття й переселилися в таємничу сферу, на дно глибоких рік і озер, у
казкові палати, що чудом збудовані із прозорого кришталю.
Місяць і зорі викликають русалок із води. Із тихим плескотом хвиль,
розгортаючи своїми блідими руками густе латаття, русалки виходять на
берег. Вони не мають на собі одягу, у них бліде тіло, довге хвилясте
волосся, зелене як трава, стан високий і гнучкий, а очі палкі й сині, як
морська глибочінь. На голові у кожної русалки — вінок із осоки, і
тільки у старшої, царівни, він із водяних лілій. Вийшовши із води,
русалки сідають на березі, розчісують своє довге волосся, або беруться
за руки і водять дивовижні, з таємничим шепотом, хороводи. Іноді русалки
вилазять на дерева й гойдаються на гіллі, як на гойдалці, співаючи
пісень. Русалчині пісні небезпечні: хто почує їх, то, як зачарований,
підійде близько до них, а русалки тоді заманять пришельця до себе,
візьмуть у своє коло, і будуть гратися з ним, а потім залоскочуть і
затягнуть у річку, на дно.
|
